Середа, 22.11.2017
ЧЕРНІГІВСЬКЕ ОБЛАСНЕ ВІДДІЛЕННЯ
УКРАЇНСЬКОЇ НОТАРІАЛЬНОЇ ПАЛАТИ
Меню сайту
Наше опитування
Оцініть сайт
Всього відповідей: 86
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » 2012 » Листопад » 26 » Черговий номер журналу «Нотаріат для Вас» та анонси поданих у ньому статей.
15:09
Черговий номер журналу «Нотаріат для Вас» та анонси поданих у ньому статей.


Доводимо до вашого відома, що ми з’явилися  в соціальних мережах 
twitter (https://twitter.com/NotariatDlyaVas) та 
facebook (http://www.facebook.com/pages/Нотаріат-для-Вас/465399123482285?ref=stream)

ЗМІСТ:

ВІДОМОСТІ УНП ……………………………………………………………………………. 3

ПОДІЇ І ФАКТИ ………..……………………………………………………………………. 12

ТЕМА НОМЕРА

Визначення місця проживання дитини

Ірина Кшиванська ………………………………………………………………………….. 18

НОТАРІАТ І НАУКА

Класифікація обмежень речових прав фізичних осіб на нерухоме майно

Євген Мічурін, Михайло Малай …………………………………………………………. 32

Правове регулювання, порядок укладення та зміст колективного договору

Валентина Мироненко, Наталія Полішко …………………………………………… 40

Основні етапи виникнення та розвитку колективних договорів. Міжнародно-правові джерела регулювання порядку укладення колективних договорів

Ірена Тімуш ………………………………………………………………………………..… 47

Особливості припинення зобов’язання ліквідацією юридичної особи

Василь Крат     ……………………………………………………………………..……….…. 54

Sui generis: право доступу

Ольга Ієвіня ……………………………………………………………………………….… 59

ОБМІН ДОСВІДОМ

Аналіз інформаційного обміну нотаріуса у сфері фінансового моніторингу

Ігор Гаєвський ……………………………………………………………………………… 65

Нотаріус – орган чи посадова особа? Історія та сьогодення

Ірина Лихолат …………………………………………………………………………..…. 71

ТОЧКА ЗОРУ
Заяви та відмітки нотаріуса

Андрій Асаулюк ………………………………………………………………………………76

РЕГІОН

Полтавська область ………………………………………………………………………... 84

СУДОВА ПРАКТИКА

Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними

З.П. Мельник ………………………………………………………………………………… 91

ІНФОРМАЦІЙНИЙ БАНК

Наказ Міністерства юстиції України від 08.10.2012 № 1480/5/868 "Про організацію роботи інформаційної взаємодії Міністерства юстиції України, Міністерства внутрішніх справ України та Державної виконавчої служби України” ………………………………………….... 103

Наказ Міністерства юстиції України від 10.10.2012 № 1492/5 "Про внесення змін до Порядку перевірки організації нотаріальної діяльності державних і приватних нотаріусів та виконання ними правил нотаріального діловодства” ……………………………………………. 104




АНОНСИ СТАТЕЙ:

Визначення місця проживання дитини

Ірина Кшиванська,

практикуючий юрист, ТОВ «Нагорний і Ко»

Законодавець встановлює, що в разі неможливості чи небажання батьків вирішити питання щодо визначення місця проживання дитини в позасудовому порядку, в родинному колі, на підставах взаємоповаги, порозуміння та мудрості воно відповідно до ч. 1 ст. 161 Сімейного кодексу України вирішується органами опіки та піклування або судом.

Даного роду судові спори вирішуються на підставі наведених, не обмежуючись ними, нормативних документів: Сімейний кодекс України (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2002, № 21–22, ст. 135) (із наступними змінами), Цивільний кодекс України (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, №№ 40–44, ст. 356) (із наступними змінами), Цивільний процесуальний кодекс України (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2004, № 40–41, 42, ст. 492) (із наступними змінами), Закон України «Про охорону дитинства» (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2001, № 30,

ст. 142) (із наступними змінами), Постанова Пленуму Верховного Суду України 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», Постанова Пленуму Верховного Суду України № 3 від 15 травня 2006 року «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів», Постанова Пленуму Верховного Суду України № 3 від 30 березня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав», Конвенція про права дитини, прийнята 44-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН 20 листопада 1989 року (Конвенцію ратифіковано Постановою ВР № 789-XII від 27 лютого 1991 року (надалі – Конвенція про права дитини)), Декларація прав дитини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року (надалі – Декларація прав дитини).

КЛАСИФІКАЦІЯ ОБМЕЖЕНЬ РЕЧОВИХ ПРАВ ФІЗИЧНИХ ОСІБ НА НЕРУХОМЕ МАЙНО

Євген Мічурін,

доктор юридичних наук, професор кафедри охорони інтелектуальної власності,

цивільного права та процесу Харківського національного університету внутрішніх справ,

Михайло Малай,

магістр права, здобувач НДІ приватного права та підприємництва

Національної академії правових наук України

Сутність того чи іншого правового явища краще за все можна з’ясувати через його класифікацію. Останнім часом законодавство містить визначені ним обмеження різних цивільних прав, передусім, речових прав на нерухоме майно. Нотаріус має орієнтуватися у цих питаннях, адже з нового року буде стикатися з необхідністю реєструвати право власності. Його обмеження також можуть вплинути на можливість чи неможливість укладення правочину (наприклад, мораторій на відчуження земель сільськогосподарського призначення).

Необхідність проведення класифікації обмежень майнових прав фізичних осіб зумовлена тим, що сучасне наукове знання є не сукупністю окремих фактів, гіпотез, а певною логічною зв’язаною системою (доктринальний підхід). Саме право є системою як на науковому рівні, так і в позитивному правовому регулюванні, й це зумовлює визначення системоутворюючих елементів щодо правових знань. Більше того, будь-яке наукове дослідження спирається на факти, але вони настільки численні, що без їхнього аналізу, класифікації та, головне, – узагальнення неможливо не лише визначити тенденції розвитку явищ та процесів реального життя, але навіть розібратись у них1. Отже, класифікація обмежень майнових прав фізичних осіб сприяє кращому уявленню про них, дозволить систематизувати їх спочатку на науковому рівні, а в подальшому – в актах цивільного законодавства. Така класифікація здатна допомогти кращому розумінню сутності обмежень майнових прав фізичних осіб у різних аспектах прояву, надасть можливості додатково виявити особливості окремих із них та притаманні їм характерні риси.

Тому класифікація обмежень майнових прав фізичних осіб є необхідною стадією побудови системи цих обмежень. Класифікація обмежень майнових прав фізичних осіб дозволить узагальнити окремі їхні риси, що повторюються, та, відповідно, їх згрупувати. Це надасть змоги побудувати систему таких обмежень. Завдяки класифікації буде усунено можливість неправильного формування уявлення про обмеження майнових прав фізичних осіб як про просту сукупність безсистемних та необґрунтованих заходів, які спрямовані на ускладнення здійснення майнових прав цих осіб. Класифікація обмежень майнових прав фізичних осіб дозволить згрупувати їх за найбільш суттєвими, ґрунтовними критеріями. Крім того, відмінні риси окремих обмежень допоможуть сформувати різні елементи їхньої класифікації, сприятимуть відокремленню одних з них від інших.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ, ПОРЯДОК УКЛАДЕННЯ ТА ЗМІСТ КОЛЕКТИВНОГО ДОГОВОРУ

Валентина Мироненко,

кандидат юридичних наук, доцент,

Наталія Полішко,

магістр права

В усіх країнах колективний договір традиційно розглядається як бажаний засіб фіксації заробітної плати та інших умов найму, регулювання відносин між підприємцями і працівниками. При цьому досить часто колективний договір залежить від політики уряду і одержує законодавче обґрунтування. Фіксуючи нормальні умови праці, колективний договір дозволяє працівникам брати участь у прийнятті рішень. Він ніби послаблює абсолютну владу власника або уповноваженої ним особи в питаннях, що раніше вирішувалися виключно в нормативному порядку.

За єдиної форми власності на засоби виробництва –  державної – роль колективного договору в регулюванні трудових відносин була досить незначною. Протягом тривалого часу працівники байдуже ставилися до колективного договору, не вбачаючи в ньому практичної користі, оскільки була відсутньою можливість будь-що змінити для поліпшення умов праці та підвищенні заробітної плати.

Законодавче визначення поняття колективного договору вперше було закріплено Кодексом законів про працю УРСР 1922 р., де ст. 15 колективний договір визначався як угода, що укладалася професійною спілкою як представником робітників і службовців, з одного боку, й наймачем – з іншого, та якою встановлювались умови праці й найму для окремих підприємств, установ і господарств або їхніх груп, і визначався зміст майбутніх особистих (трудових) договорів найму1. В Постанові Ради Міністрів СРСР від

4 лютого 1947 р. «Про укладення колективних договорів на підприємствах» практика укладення колективних договорів відновлювалась з 1947 р. з метою забезпечення виконання і перевиконання виробничих планів, подальшого зростання продуктивності праці, поліпшення організації праці, а також підвищення відповідальності господарських і профспілкових організацій за поліпшення матеріально-побутових умов і культурного обслуговування робітників, інженерно-технічних працівників і службовців підприємства. В п. 6 цієї Постанови на міністерства і ВЦРПС покладалася відповідальність за те, аби до колективних договорів не включалися системи оплати праці робітників, інженерно-технічних працівників і службовців, не затверджені урядом. Отже, колективним договором визнавалася господарсько-політична угода, за якою робітники, інженерно-технічні працівники і службовці брали на себе обов'язок щодо виконання і перевиконання планів з подальшому зростанню продуктивності праці. Щодо її оплати, то до колективного договору можна було включати лише ті системи, що затверджувались у централізованому порядку. За дотримання цієї вказівки несли відповідальність не тільки державні установи, а й професійні спілки. Постановою Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС від 6 березня 1966 р. «Про укладення колективних договорів на підприємствах» сторонам було надано права включати до колективного договору нормативні положення з питань праці і заробітної плати, у зв'язку з чим колективний договір набував нормативного характеру.

 

ОСНОВНІ ЕТАПИ ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТКУ КОЛЕКТИВНИХ ДОГОВОРІВ. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ ДЖЕРЕЛА РЕГУЛЮВАННЯ ПОРЯДКУ УКЛАДЕННЯ КОЛЕКТИВНИХ ДОГОВОРІВ 

Ірена Тімуш,

доктор юридичних наук, доцент

Для будь-якого суспільства очевидно, що колективні договори, учасниками яких є, з одного боку, власник підприємства або його представники, а з другого – представники працівників підприємства у формі профспілки чи інших представницьких органів, укладаються з метою створення системи оптимального правового регулювання трудових відносин. Значення колективного договору для регулювання трудових відносин, історія його виникнення, розвитку, а також масштаби поширення в різних країнах світу свідчать про важливість та складність цього явища.

Колективний договір виник відносно нещодавно, в ХІХ ст. Вперше термін "колективний договір” було використано подружжям Уебб в 1981 році в  праці «Кооперативний рух Великобританії». Відтоді цей термін знайшов своє закріплення в законодавстві переважної більшості країн світу, а також у сучасному міжнародному трудовому праві. Історично поява колективних договорів була безпосередньо пов’язана з посиленням ролі професійних спілок, в які об’єднувалися працівники підприємств для спільного захисту трудових інтересів. Бажаючи покращити умови праці, отримувати вищу заробітну плату, убезпечити себе від необґрунтованих звільнень та інших явищ, від яких потерпали працівники, профспілки шляхом проведення страйків змушували власників підприємств укладати колективні договори, які б покращували становище працівників. Створення профспілок мало за мету два завдання: допомогти працівникові не наодинці, а спільними зусиллями, разом з іншими працівниками бути спроможним конкурувати з підприємцями і усунути конкуренцію безпосередньо між працівниками при встановленні індивідуальних умов праці. Тому створення професійних спілок зустріло неабиякий опір з боку підприємців, які або відмовлялися вести переговори зі створюваними організаціями робітників або погоджувались обговорювати питання з працівниками про умови праці тільки на індивідуальній основі. До того ж, опір підприємців веденню колективних переговорів з робітниками підкріплювався державною політикою. Того часу не було країни, де б не приймались спеціальні обмеження щодо діяльності профспілок, спрямовані на втручання до сфери їх діяльності та послаблення їхнього впливу, на недопущення колективних переговорів.

ОСОБЛИВОСТІ ПРИПИНЕННЯ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ ЛІКВІДАЦІЄЮ ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ

Василь Крат,

кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права № 1

Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»

1. Загальні зауваження. Такій підставі припинення зобов’язання, як ліквідація юридичної особи, присвячена ст. 609 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).

Під ліквідацією розуміється спосіб припинення юридичної особи без правонаступництва. Юридична особа вважається припиненою з дня внесення до Єдиного державного реєстру запису про її припинення (ч. 2 ст. 104 ЦК України). Ліквідація для юридичних осіб призводить за своєю суттю до аналогічних правових наслідків, як і смерть фізичної особи, тобто обумовлює припинення правоздатності юридичної особи. Замість припиненої юридичної особи не виникає іншої юридичної особи, яка наділяється її майном (у тому числі правами та обов’язками).

Вживанню законодавцем у ст. 609 ЦК України словосполучення «юридична особа» детермінує висновок про те, що припинення зобов’язань внаслідок ліквідації стосується будь-яких юридичних осіб.

Залежно від того, в якому порядку приймається рішення про ліквідацію, у доктрині виокремлюють добровільний та примусовий порядок ліквідації. Добровільний порядок ліквідації означає, що рішення про ліквідацію приймає безпосередньо суб’єкт, тобто певна юридична особа за її власної ініціативи. Під примусовим порядком розуміється прийняття рішення про ліквідацію юридичної особи без її ініціативи, тобто іншим суб’єктом.

Системний аналіз як ст. 609 ЦК України, так й інших положень чинного законодавства, дозволяє стверджувати, що коментована стаття стосується припинення зобов’язань як за добровільного, так і за примусового порядку ліквідації.

Варто зауважити, що ст. 609 ЦК України поширюється на договірні, недоговірні, основні та додаткові (акцесорні) зобов’язання.

Наприклад, ВГСУ відмітив, що ухвалою господарського суду Херсонської області від 06.10.2009 у справі про банкрутство № 6/278-Б-07 затверджено звіт ліквідатора та ліквідаційний баланс ТОВ «Супер-Пльонка». Ліквідовано банкрута – ТОВ «Супер-Пльонка» як юридичну особу та внесено до Єдиного державного реєстру відповідний запис, і це підтверджено наявними у справі матеріалами.

Таким чином, коли зобов’язання ТОВ «Супер-Пльонка», забезпечені порукою відповідача, припинилися, припинено й зобов’язання останнього як поручителя, а тому відсутні правові підстави для стягнення з нього на користь позивача спірної суми боргу1.

Необхідно відмітити, що правило, закріплене в ст. 609 ЦК України, є імперативним і може бути змінене тільки законом або іншим нормативно-правовим актом, а не договором.

SUI GENERIS: ПРАВО ДОСТУПУ

Ольга Ієвіня,

кандидат юридичних наук, професор кафедри цивільно-правових дисциплін

Національної академії внутрішніх справ

Право доступу – специфічне авторське право, запровадження якого стало однією з новел цивільного законодавства України. Водночас слід зазначити, що право доступу стало предметом уваги законодавця ще на початку минулого століття. Так, розробники законопроекту "Положення про авторське право", який набрав чинності 20 березня 1911 року, намагалися включити до нього це специфічне авторське повноваження, користуючись досвідом таких країн, як Англія, Німеччина та Угорщина, де вже було запроваджено нормативне регулювання відповідних відносин. Проте, пропозиція була визнана такою, що значною мірою обмежуватиме права власників, і не знайшла підтримки1. Не було право доступу передбачено і радянським законодавством.

У законодавстві України право доступу з'явилося з прийняттям 23 грудня 1993 року Закону України "Про авторське право та суміжні права" (далі – Закон про авторське право). Так, у статті 22 "Право доступу до твору образотворчого мистецтва" зазначалося: "якщо при передачі твору образотворчого мистецтва у власність іншій особі автор не поступиться своїми майновими авторськими правами, то він має право вимагати доступу до цього твору з метою його використання для відтворення (виготовлення примірників, слайдів, карток, переробок тощо) за умови, що це не зачіпає необґрунтовано законних прав та інтересів власника твору образотворчого мистецтва. Власник не може відмовити автору в доступі до твору без достатніх підстав"2.

Редакція Закону України "Про авторське право та суміжні права" від 11 липня 2001 року у статті 26 "Право доступу до твору образотворчого мистецтва" містить наступне положення: "при передачі твору образотворчого мистецтва чи матеріального об'єкта, в якому втілено цей твір, у власність іншій особі автор має право вимагати доступу до цього твору з метою його використання для відтворення (виготовлення примірників, слайдів, карток, переробок тощо) за умови, що це не порушує законні права та інтереси власника твору образотворчого мистецтва. Власник не може відмовити автору в доступі до твору без достатніх підстав. При цьому від власника твору не можна вимагати доставки твору авторові".

 

АНАЛІЗ ІНФОРМАЦІЙНОГО ОБМІНУ НОТАРІУСА У СФЕРІ ФІНАНСОВОГО МОНІТОРИНГУ

Ігор Гаєвський,

начальник Юридичного управління Державної служби фінансового моніторингу України,

кандидат юридичних наук

Первинний фінансовий моніторинг розглядається як сукупність заходів, що

провадяться суб’єктами первинного фінансового моніторингу, спрямованих на виконання вимог Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму» (далі – Закон), які включають проведення обов’язкового та внутрішнього фінансового моніторингу.

Загальновідомо, що нотаріус як суб’єкт первинного фінансового моніторингу провадить внутрішній фінансовий моніторинг.

При здійсненні внутрішнього фінансового моніторингу законодавством передбачені процедури, в межах яких нотаріус співпрацює з різними суб’єктами фінансового моніторингу.

В цьому дослідженні узагальнені всі можливі варіації інформаційного обміну між нотаріусом та іншими суб’єктами системи запобігання та протидії легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом.

Це, зокрема, стосується обміну нотаріусом інформацією із Державною службою фінансового моніторингу України (як підрозділом фінансової розвідки), Міністерством юстиції України (як суб’єктом державного фінансового моніторингу), іншими державними органами.

Для зручності сприйняття поданої інформації вона також візуалізована у вигляді відповідних графічних схем.

Переглядів: 506 | Додав: vjaz | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Пошук
Календар
«  Листопад 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930
Архів записів
Корисні посилання
  • Верховна Рада України
  • Президент України
  • "Урядовий Портал"
  • Міністерство Юстиції України
  • Інформаційний Центр МЮУ
  • Українська Нотаріальна Палата
  • Нотаріальна Палата України
  • Академія нотаріату України
  • Вісник Податкової Служби України
  • Газета «Юридична практика»
  • Асоціація Правників України
  • Юридичний портал
  • ДП «Інформаційно-ресурсний центр»
  • Управління нотаріату
  • Юридичний радник
  • Український нотаріат


  • Інформація для нотаріусів про окремі нововведення в сфері протидії відмиванню коштів та фінансуванню тероризму
  • Copyright Chernigiv Notariat © 2017
    Безкоштовний хостинг uCoz