ВІДОМОСТІ УНП                  3

ПОДІЇ І ФАКТИ                                  8

ТЕМА НОМЕРА

Основні етапи реформування державної власності в законодавстві України

Ірена Тімуш 9

Право комунальної власності

Наталія Полішко       16

Становлення та розвиток права приватної власності

Валентина Мироненко      21

НОТАРІАТ І НАУКА

Окремі питання щодо об’єктів права спільної сумісної власності подружжя

Ольга Ієвіня               28

Особливості обмежень, що виявляються у правах на чужі речі

Євген Мічурін, Михайло Малай   36

Окремі правила набуття права на спадкування за законом

Василь Крат             45

Ризики нотаріальної професії у сфері відмивання коштів: аналіз та приклади схем легалізації

Ігор Гаєвський                    60

Исполнение Украиной нотариальных актов в международных и национальных правовых отношениях

Ирина Лихолат                   66

ОБМІН ДОСВІДОМ

Деякі гарантії охорони нотаріальної таємниці у кримінальному провадженні

Олександр Остапенко     70

Наші діти – посланники у майбутнє

Тетяна Соловйова, Надія Альохіна          73

ТОЧКА ЗОРУ

Спадковий договір: точка зору науковця і практика

Наталія Сіряченко    79

РЕГІОН

Дніпропетровська область          82

ІНФОРМАЦІЙНИЙ БАНК

Наказ Міністерства юстиції України від 24.12.2012 № 1919/5 "Про внесення змін до наказу Міністерства юстиції України від 28 липня 2011 року № 1905/5”            96

Наказ Міністерства юстиції України від 26.12.2012 № 1951/5 "Про затвердження змін до Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України”           97

Наказ Міністерства юстиції України, Міністерства аграрної політики та продовольства України від 03.12.2012 № 1779/5/748 "Про деякі питання забезпечення інформаційної взаємодії органу, що здійснює ведення Державного земельного кадастру, та органу державної реєстрації прав”            102

АНОНСИ СТАТЕЙ

Основні етапи реформування державної власності в законодавстві України
Ірена Тімуш,

професор кафедри цивільного права і процесу НАВС, доктор юридичних наук, доцент

Відомо, що державна власність є особливою формою привласнення матеріальних благ в інтересах суспільства, тому в правовому регулюванні державної власності знайшли свого відображення економічні, політичні та соціальні перетворення, що відбулися в суспільстві за останній період розвитку. За цивільним законодавством 1922 р. закріплювалася державна (націоналізована і муніципалізована), кооперативна та приватна власність. Земля, надра, ліси, води, залізниці загального користування проголошувалися виключно державною власністю (ст.ст. 52–53 ЦК УРСР). Крім того, у державній власності могло перебувати і будь-яке інше майно. Чітко простежувалася тенденція до збільшення частки державної власності в економіці країни. У ст. 4 Конституції СРСР, якою проголошено перемогу соціалізму в країні, зазначалося, що економічну основу СРСР становлять соціалістична система господарювання і соціалістична власність на знаряддя і засоби виробництва, які утвердилися в результаті ліквідації капіталістичної системи господарювання, відміни приватної власності на знаряддя і засоби виробництва та знищення експлуатації людини людиною. Відповідно, закріплювалися дві форми соціалістичної власності: державна власність (всенародне надбання) та кооперативно-колгоспна власність (власність окремих колгоспів, власність кооперативних об'єднань).

Право комунальної власності
Наталія Полішко,

старший викладач Національної академії внутрішніх справ, магістр права

Історія становлення комунальної власності в цивільному законодавстві України фактично розпочалася прийняттям Закону України від 7 лютого 1991 р. «Про власність» (нині втратив чинність). У первісній редакції цього Закону державна власність, залежно від рівня усуспільнення, поділялася на загальнодержавну (республіканську) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну власність). Тобто комунальна власність розглядалася як різновид державної форми власності, а не як самостійна форма. Тому в Постанові Верховної Ради УРСР «Про введення в дію Закону УРСР «Про власність» на Раду Міністрів УРСР було покладено забезпечення за участі Уряду Кримської АРСР, а також виконавчих комітетів обласних, Київської міської Рад народних депутатів розмежування майна між власністю Української РСР і власністю Кримської АРСР, областей, міста Києва. При цьому було встановлено, що у власність Кримської АРСР, областей, міста Києва, крім майна підприємств, установ та організацій республіканського (АРСР), обласного (міського) підпорядкування, має входити також майно підприємств, установ та організацій загальносоюзного і республіканського (Української РСР) підпорядкування, що передаються у власність Кримської АРСР, областей, міста Києва. У зв'язку з цим була прийнята Постанова Ради Міністрів України від 5 листопада 1991 р. № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю», яка затвердила перелік державного майна України, що передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності). Крім цього, Постанова встановила, що розмежування майна між власністю областей, міст Києва та Севастополя і власністю районів, міст обласного підпорядкування, районів міст Києва та Севастополя провадиться облвиконкомами, Київським і Севастопольським міськвиконкомами за участі виконкомів нижчестоящих Рад народних депутатів; розмежування майна між власністю районів, міст обласного підпорядкування та власністю інших адміністративно-територіальних одиниць провадиться виконкомами районних і міських Рад народних депутатів за участі виконкомів районних у містах, міських районного підпорядкування, селищних і сільських Рад народних депутатів.

Становлення та розвиток права приватної власності
Валентина Мироненко, 

професор кафедри цивільного права і процесу НАВС, кандидат юридичних наук, доцент

Право приватної власності є головною правовою формою, насамперед, індивідуального привласнення благ в усіх країнах з ринковою економікою. Однак, в Україні радянського періоду, як й у інших республіках колишнього Союзу РСР, таке привласнення забезпечувалося інститутом права особистої власності. Жовтнева революція 1917 р. започаткувала появу нової соціалістичної суспільно-економічної формації, основною метою якої стало знищення насильницькими методами зароджуваних у Росії та в інших республіках колишнього Союзу РСР відносин капіталістичної приватної власності і поширення режиму соціалістичної власності на знаряддя праці та засоби виробництва. Для громадян основною індивідуальною формою привласнення певних матеріальних благ стала особиста власність. На деякі об'єкти права особистої власності громадян у законодавстві передбачалися обмеження щодо їхньої кількості або розмірів (наприклад, щодо житлових будинків, нежитлових будівель, продуктивної і робочої худоби, дозволених дрібних засобів виробництва). І хоча для переважної більшості об'єктів права особистої власності законодавець не встановлював безпосередніх кількісних обмежень, можливості громадян у створенні особистої власності безпосередньо залежали від чітко визначених розмірів оплати праці в суспільному секторі народного господарства, що в умовах соціалізму вважалося головним регулятором ступеня праці і споживання.

Слід зазначити, що з моменту встановлення радянської влади в Україні і проведеній націоналізації землі й інших природних ресурсів були підірвані основи існування речового права, оскільки в дореволюційній Росії до складу речового права входило широке коло прав, особливо в області поземельних відносин. Негативну роль щодо речового права в СРСР зіграла відмова від принципово важливого розподілу речей на спонукувані і нерухомі. Цей розподіл був замінений іншим, скоріше соціально-політичним, ніж правовим розподілом речей на засоби виробництва і продукти споживання. Трансформації речового права в СРСР можна простежити по змінах норм Цивільного кодексу УРСР і Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік.

ОКРЕМІ ПИТАННЯ ЩОДО ОБ’ЄКТІВ ПРАВА СПІЛЬНОЇ СУМІСНОЇ ВЛАСНОСТІ ПОДРУЖЖЯ
Ольга Ієвіня,

професор кафедри цивільно-правових дисциплін Національної академії внутрішніх справ України,
кандидат юридичних наук, доцент

Право власності подружжя належить до традиційних категорії сімейного права. У західноєвропейській правовій доктрині навіть сформувався особливий інститут – шлюбне майнове право. Зокрема, у Мюнхенському коментарі до Німецького цивільного укладення зазначається, що шлюбне майнове право включає всю сукупність правових норм, що регулюють відносини, об’єктом яких є наявне та майбутнє майно чоловіка та дружини в період шлюбу і на час його припинення, за виключенням випадків, коли такі відносини підлягають регулюванню нормами інших інститутів цивільного права або інших галузей права. Шлюбне майнове право регулює як відносини подружжя стосовно майна між собою, так і відносини стосовно майна між подружжям та третіми особами.

В юридичній літературі правовий режим майна подружжя визначається як встановлений порядок володіння, користування та розпорядження подружжям своїм майном, або, у більш загальному вигляді, як порядок регулювання відносин, що виникають з приводу майна подружжя, який визначає характер та обсяг їх прав та обов’язків стосовно цього майна. За критерієм джерела, що встановлює такий порядок, розрізняють законний та договірний режими майна подружжя. За критерієм кількісного складу суб’єктів права власності розрізняють режим спільної сумісної власності та режим роздільної власності подружжя.

ОСОБЛИВОСТІ ОБМЕЖЕНЬ, ЩО ВИЯВЛЯЮТЬСЯ У ПРАВАХ НА ЧУЖІ РЕЧІ
Євген Мічурін,

доктор юридичних наук, професор кафедри охорони інтелектуальної власності,

цивільного права та процесу Харківського національного університету внутрішніх справ,

Михайло Малай,

магістр права, здобувач НДІ приватного права та підприємництва

Національної академії правових наук України

Останнім часом актуальності набуло питання обмежень у праві. Водночас існує категорія обтяжень. Співвідношення цих важливих понять ще не є усталеним у правовому середовищі, тому у статті пропонується авторський погляд з поданого питання, тим більше, що помітними темпами розвивається відповідне законодавство, яке мають враховувати нотаріуси при вчиненні нотаріальних дій. Зокрема, треба звертати увагу на новий порядок реєстрації прав на нерухомість, передбачений Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень".

На цей час дослідження особливостей обмежень прав, що виявляються у правах на чужі речі, не є численними й існують лише окремі точки зору з цього приводу, які за суттю не систематизовані. Підтвердження цього – думка А.О. Савельєва, який пише: "У цивілістичній літературі та чинному законодавстві склалося неоднозначне і суперечливе ставлення до поняття обтяжень права власності, що проявляється у плутанині понятійного апарату, необґрунтованому і нелогічному ототожненні обтяжень права власності з обмеженнями, обов'язками власника, що входять до змісту права власності, обмеженими речовими правами, заборонами тощо”. Адже нещодавно в науці спостерігався період відносної недослідженості обмежень права власності. Одна з перших праць у сучасному праві щодо обмежень права власності – В.П. Камишанського – з’явилася лише у 2000 році. Зокрема, він вказав, що  обмеження права власності та права третіх осіб на чужі речі мають загальні властивості.

ОКРЕМІ ПРАВИЛА НАБУТТЯ ПРАВА НА СПАДКУВАННЯ ЗА ЗАКОНОМ
Василь Крат,

кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права № 1

Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»

1. Загальні зауваження. Для визначення спадкоємців за законом Цивільному кодексі України1 відбувається закріплення ймовірної волі спадкодавця за допомогою абстрактної моделі черг спадкоємців із врахуванням родинних, сімейних, квазіродинних або ж відносин з утримання спадкодавця.

Незважаючи на нібито очевидну простоту правил набуття права на спадкування за законом, детальний аналіз та їхнє тлумачення допускають твердження про наявність як загальних правил, так і, відповідно, винятків. Тобто модель спадкування за законом конструюється при закріпленні значної кількості виключень із загальних правил.

До загальних правил спадкування за законом відноситься те, що:

а) спадкоємцями за законом можуть бути тільки фізичні особи;

б) спадкування відбувається, як правило, в порядку встановленої законом черговості. В основі спадкування за законом «знаходиться» принцип черговості, який полягає в установленні пріоритету прав одних спадкоємців за законом перед іншими.

Кожна черга – це визначене коло осіб, з урахуванням ступеня їх близькості спадкодавцеві, яке встановлене законом на підставі припущення, що спадкодавець залишив би свої права та обов’язки найближчим родичам, членам сім’ї, утриманцям і (або) іншим родичам до шостого ступеня споріднення;

в) існує можливість поєднання спадкування за законом та заповітом.

До спеціальних правил спадкування за законом належать:

а) зміна черговості (на підставі договору або рішення суду) (ст. 1259 ЦК України);

б) право представлення (ст. 1266 ЦК України);

в) відмова спадкоємця від прийняття спадщини на користь іншого спадкоємця (ч. 2 ст. 1274 ЦК України);

г) спадкова трансмісія (ст. 1276 ЦК України).

Причому всі спеціальні правила впливають тільки на визначення того суб’єктного складу осіб, які набуватимуть права на спадкування за законом.

РИЗИКИ НОТАРІАЛЬНОЇ ПРОФЕСІЇ У СФЕРІ ВІДМИВАННЯ КОШТІВ: АНАЛІЗ ТА ПРИКЛАДИ СХЕМ ЛЕГАЛІЗАЦІЇ
Ігор Гаєвський,

кандидат юридичних наук, доцент, начальник Юридичного управління

Державної служби фінансового моніторингу України

Відмивання коштів в Україні є кримінально караним злочином, що належить до сфери господарської діяльності. Суть цього злочину та відповідальність за нього визначені статтею 209 Кримінального кодексу України, що має назву «Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом».

Згідно із зазначено статтею кримінального закону під відмиванням коштів мається на увазі вчинення фінансової операції чи правочину з коштами або іншим майном, одержаними внаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння, що передувало легалізації (відмиванню) доходів, а також вчинення дій, спрямованих на приховання чи маскування незаконного походження таких коштів або іншого майна чи володіння ними, прав на такі кошти або майно, джерела їхнього походження, місцезнаходження, переміщення, а так само набуття, володіння або використання коштів чи іншого майна, одержаних внаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння, що передувало легалізації (відмиванню) доходів.

ИСПОЛНЕНИЕ УКРАИНОЙ НОТАРИАЛЬНЫХ АКТОВ 

В МЕЖДУНАРОДНЫХ И НАЦИОНАЛЬНЫХ ПРАВОВЫХ ОТНОШЕНИЯХ
Ирина Лихолат,

кандидат юридических наук, частный нотариус Киевского городского нотариального округа

В XXI веке национальные правовые системы стали пространством для активного проникновения элементов иностранных правовых систем, что, в результате, ведет к их столкновению и смешению. Все чаще возникает практическая необходимость обращения к коллизионным нормам, установленным национальной правовой системой. Интенсификация миграционных процессов, личных, семейных и профессиональных контактов, функционирование транснационального бизнеса порождают необходимость имплементации норм международного права в нормы национального права и конвергенции правовых систем в целом. Эти процессы бросают новые вызовы представителям всех юридических профессий, в том числе и нотариусам. В этом свете нотариальные акты приобретают трансграничное значение, а проблема их исполнения – международный характер. Таким образом, надлежащее исполнение нотариальных актов в национальных и международных отношениях становиться одним из важнейших элементов правоотношений и условием эффективной реализации права.

Механизмы исполнения нотариальных актов в национальных в международных отношениях имеют определенные отличия. Процесс исполнения нотариального акта не на территории государства его происхождения порождает многочисленные вопросы о его действительности и юридической силе, признании на территории другого государства, применимых коллизионных нормах, исполнительной силе такого документа в государстве происхождения и в государстве, куда он был подан для исполнения и т.д. Если в рамках национального законодательства исполнительная сила нотариального акта определяется возможностью исполнения в принудительном порядке, то в международных отношениях первичным является признания такого акта как действительного, с точки зрения его формы, подлинности, достоверности, а потом уже – возможности или невозможности и способах его исполнения. Если исполнение нотариального акта является своеобразным тестом на целостность и непротиворечивость национальной правовой системы, то исполнение таких документов в международных отношениях – тест на зрелость не только международно-правовых, но и политических отношений.

ДЕЯКІ ГАРАНТІЇ ОХОРОНИ НОТАРІАЛЬНОЇ ТАЄМНИЦІ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ
Олександр Остапенко,

начальник відділу з питань банкрутства Головного управління юстиції

у Вінницькій області, здобувач кафедри кримінального процесу

Національної академії внутрішніх справ, магістр права

Питання про гарантії охорони нотаріальної таємниці у кримінальному процесі вже розглядалося такими науковцями, як О.В. Баулін, О.І. Поповченко та інші. Однак, дослідження проводилися ними до прийняття

13 квітня 2012 року Верховною Радою України нового Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) та Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України», яким внесені зміни до Закону «Про нотаріат» (далі – Закон).

У КПК та Законі передбачено низку положень щодо гарантування охорони нотаріальної таємниці у кримінальному провадженні, дослідження яких є метою цієї статті.

Відповідно до ч. 1 ст. 5, ч. 2 ст. 8 Закону нотаріус зобов’язаний зберігати нотаріальну таємницю. Разом з тим, із даного правила є виключення, передбачене ч. 6 ст. 8 Закону. Після внесення 13 квітня 2012 року змін до цієї норми у ній йдеться про те, що довідки про вчинені нотаріальні дії та інші документи надаються нотаріусом протягом десяти робочих днів за обґрунтованої письмової вимоги суду, прокуратури, органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування у зв’язку з кримінальним провадженням, що знаходиться в провадженні цих органів, з обов’язковим зазначенням номера справи та прикладенням гербової печатки відповідного органу.

НАШІ ДІТИ – ПОСЛАННИКИ У МАЙБУТНЄ
Тетяна Соловйова,

приватний нотаріус Сімферопольського міського нотаріального округу,

Надія Альохіна,

приватний нотаріус Сімферопольського районного нотаріального округу

Слід визнати, що однією з найбільш гострих проблем сучасного суспільства є належне батьківське виховання своїх дітей в дусі поваги до суспільства, держави, батьків, надання можливості дитині отримати загальну середню освіту, забезпечення його здоровими продуктами харчування тощо.

Виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. При цьому на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини.

За чинним законодавством України батьки мають право і зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї, свого народу, своєї Батьківщини; піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток і навчання; створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя (ст. 150 Сімейного кодексу України (далі за текстом – СК)).

У разі неналежного виконання батьками (одним з них) обов'язків з виховання дитини або у разі зловживання батьківськими правами дитина має право чинити опір неналежному виконанню батьками своїх обов'язків щодо неї. Вона має право звертатися по захист своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій Дитина також має право звернутися по захист своїх прав та інтересів безпосередньо до суду, якщо вона досягла 14-річного віку (ст. 152 СК).

СПАДКОВИЙ ДОГОВІР: ТОЧКА ЗОРУ НАУКОВЦЯ І ПРАКТИКА
Наталія Сіряченко,

кандидат юридичних наук, нотаріус Сумського міського нотаріального округу

Цивільні правовідносини у спадковому договорі складаються з приводу певного майнового права – права власності. Об’єктами цивільних правовідносин у спадковому договорі можуть бути речі, гроші, цінні папери, а також майнові права.

Спадковий договір є різновидом договору про передання майна у власність від однієї особи до іншої. Громадяни, які звертаються до нотаріуса з питань укладання спадкового договору, виявляють намір врегулювати відносини, спрямовані на перехід права власності на майно після смерті власника, без подальшого оформлення спадкових прав на це майно. Отже, метою договору є отримання майна у власність.

Предмет спадкового договору у цивільному законодавстві чітко не визначений. У главі 90

ЦК України, яка має назву «Спадковий договір», відсутнє визначення предмета спадкового договору і не зазначено, яке саме майно може набувати у власність набувач після смерті відчужувача. Між тим, у статті 1306 ЦК України визначений предмет спадкового договору за участі подружжя. Предметом спадкового договору може бути майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, а також майно, яке є особистою власністю будь-кого з подружжя.